Крымский клуб фантастов
Главная
Авторы
Произведения
Журналы клуба
Книги
Фестиваль
Друзья клуба
Контакты



Главная страница сайта

Валерій ВЕРХОВСЬКИЙ
м. Херсон, Україна
 
Нанороботи з коробочки

         Улюблена кружечка розбилася? Чи не трагедія, мала! Надалі будь акуратнішою, гаразд? Не плач, зараз зберемо, що лишилось, зробимо розчин… А тепер дамо завдання нанороботам з цієї коробочки – і вранці ти прокинешся, а вони вже…
        
        Сімдесяті роки минулого століття… Звідки мені про них знати? Я не жив за тих часів, отже я не в змозі знати їх, так? Присутність сімки в моєму році народження – та цього либонь замало, щоб сказати: «Я духом у тих роках! Я живу сімдесятими!» У сімдесятих навіть мої батько й мати ще не народилися, а у сімдесят сьомому році нашого століття мені виповниться сімдесят. Якщо я ще доживу, звісно.
        Легковики сімдесятих були великі, як кораблі, вони граціозно пливли вулицями міст. Ніби призми на колесах, із загостреними, як у кораблів, носами, дизайнерську фантазію ще не розчавили закони вульгарної аеродинаміки, ще не позбавили машин власного обличчя…
        Музика, хай і легка, і не обтяжена одкровеннями, але така оптимістична.
        Мода – ці непрактичні джинсові кльоші, ці безтурботні спіднички, куці, як дівочі пам'ять і розсудливість.
        Ви можете сміятися, але я вірю, що не все втрачене, що ці часи повернуться до нас коли-небудь. Насправді я мрію повернути цей стиль, цей дух, повернути сімдесяті. І сьогодні я знаю, як це здійснити.
       
         Що похнюпився, малий? Застудився, горлечко болить? Нічого, пусте – наші невидимі помічники – нанороботи врятують тебе. Ми дамо їм програму, вони увійдуть через твої ротик і носик, і до ранку знищать всіх мікробів. А потім ми накажемо їм знову зібратися в цю коробочку…
       
        Ранок робочого дня мені зіпсувала Діана.
        Мода страшна сила; батьки недобре пожартували з Діаною, давши їй ім'я загиблої принцеси. Тепер вона, бідолашна, не зможе приховати року свого народження. І в сорок п'ять не зможе, і в п'ятдесят п'ять. Дев'яносто сьомий, і край (знову сімка). Діана – мій безпосередній керівник; на роботу вона ходить, тому що треба. Я переконався, що їй байдуже, що виробляє фірма, головне бути на керівній посаді. Вона – як не дивно, з огляду на її працелюбність, – роботу не любить; поважає, але не любить. Діана має донечку, і доця – головний сенс життя для моєї начальниці. У неї не лише портрет доньки в рамочці на робочому столі, а у сумочці маленьке фото доці, ще у мобільнику фото доці, а вдома й сама доця.
        – Сьогодні об одинадцятій Важлива Нарада, – повідомила місяцеподібна Діана. Цей незаперечний факт я знав і сам. – Домовимося одразу: жодного слова про 8М3-8ВК. Тему закрито. ЗА-КРИ-ТО. Усе ясно?
        – Навіть…
        – Вважай, що це наказ, – перебила Діана.
        «Та пішла ти!» – подумки відповів я. «Так, слухаюся та повинуюся!» – хотіла б почути вона, та поки що…
        – Ясно, – сумно відповів я.
       
         Діти, всі ви знаєте, яку важливу роль у нашому житті відіграють наші маленькі помічники – нанороботи. Щодня ми не змогли б прожити без них жодної хвилини. Я переконаний, що коли ви станете дорослими, нанороботи освоять для нас, своїх творців і господарів,  планети Сонячної Системи, перетворивши їх на…
       
        До Важливої Наради ще лишалося півгодини, котрі я не мав бажання проводити за комп'ютером. Я знав, що Діані я нічого не доведу, вона просто не сприйме жодного з аргументів; я нічого жодному з них не доведу. Зрештою, усе, що я можу сказати, я скажу без шпаргалки, усе, що я міг намалювати на компі, я намалював, але вони сприйняти це не здатні  в принципі. Я вірю в їхню вічновчорашність, я пропрацював з ними пліч-о-пліч шість років, але все одно сьогодні дам їм бій. Знаючи, що ця нарада нічого не вирішує.
        Але ці півгодини перед безнадійною битвою проведу за кавою у сусідній кав'ярні. Мене викинуть з цієї роботи, з улюбленої роботи в осоружній фірмі, безпосередньо сьогодні або з відстрочкою – яка мені різниця? Я буду вільний і без їхнього звільнення. «Вільний ринок» – це система, за якої слова «тебе звільнено» означає: «можеш помирати з голоду». Що б хто ні казав, жодної волі тут і близько немає. Свавілля – так, але не свобода. Мене, припустимо, вони проженуть від себе, але хіба вони кого-небудь коли-небудь звільнять? По-справжньому? Вони самі невільники, ходять на роботу, наче відбувають термін покарання – з дев'яти до сімнадцяти, з понеділка по п'ятницю. День у день. Рік у рік.
        Людей у кав'ярні було мало, я приземлився за столик у далекому кутку, марно намагаючись зібратися з думками та впоратися з емоціями. Це виявилося особливо складно, навіть неможливо, бо одразу після мене увійшла білявка із казковими очима.
        З очима казкової феї, а ще вона подивилася на мене та усміхнулася. Я усміхнувся у відповідь. Вона помахала мені рукою, я зробив те саме, водночас міркуючи, що вона побачила когось знайомого за моєю спиною, та озиратися в цій ситуації було ще дурніше. Міркувати – наша, чоловіча, місія на цій землі. Правда, я вчасно згадав, що мій столик крайній і в мене за спиною стінка, що трохи заспокоїло моє сумління. Але взявши собі каву, дівчина підійшла до мого столику, як до себе додому.
        – Привіт! Це ти? – спитала красуня; без сумніву, дівоча логіка є вищою формою логіки жіночої. Жодних шансів викрутитися. Я кивнув. Заперечувати той очевидний факт, що я – це я, було б нелогічно.
        – Дозволиш?
        – Так, – я гадав, що вона сплутала мене з кимось знайомим. Але навіть за таких обставин… Справді, чому б не скористатися з ситуації? Хоча порожніх столиків тут повно, але чому б і не дозволити присісти молоденькій та гарненькій білявці…
        – Я так рада тебе зустріти…
        – Я теж, Олю… – У мене не голова, а комп'ютер. То зависне, то заглючить… Спогад з дитинства майнув, як спалах: хлопчик, котрий, гасаючи на роликовій дошці, переламав собі все, що в людини тільки ламається. День народження в гіпсі. Дівчинка Оля з мамою. Великі відкриття… – Як ти? Як твоя мама… Маріанна Степанівна, правильно?
        – Так. Усе гаразд. Як ти?
        Як я? Якщо я розкрив рота, це означає, що я говоритиму про нанороботів. У мене немає єдиної доньки, я не рибалю увесь вільний час, не плекаю свою автівку. Я весь у роботі, тобто у роботах.
        – Нанотех. Довго розповідати… Працюю в одній солідній корпорації. Несуттєво ким. Головне, що знайшов своє місце. Ти ж знаєш, я мріяв про Космос… Нанотех – це новий Космос, нанотех – це віртуальність, втілена у реальність. Ми намагаємося змінити світ.
        Знаєш, що таке нанотех? Це повна влада над матерією. Ерік Великий так сказав. Не просто влада людини над матерією. Влада Духу над матерією.
        Я ще не знаю, чи це – початок майбутнього щастя, чи ностальгійна згадка про дитинство; чи безвідмовний фатум? Мені невідомо, як Ольга сприйматиме мене сьогоднішнього, адже я змінився і вона змінилася. Ми не можемо знати наперед, куди приведе нас ця стежка, але обом хочеться ступити на неї, і у цьому весь присмак передчуття. Як прочитана в дитинстві книжка мого улюбленого фантаста: «У передчутті передчуття».
       
         За Середньовіччя виникали дискусії, скільки демонів можуть всістися на вістрі голки. Стосовно демонів впевнено не скажу нічого, а от враховуючи, що розміри середнього наноробота становлять Ікс, а площа вістря – Ігрек…
       
        Ви уявляєте при слові «робот» механічну людину? Краще уявіть собі механічну бактерію – це робот третього тисячоліття. Молочнокислі бактерії – без них молоко б ніколи не скисало (плюс), але неможливо було б і виробляти все молочнокисле – від кефіру до сиру (мінус). Без дріжжових грибків не їли б ми справжнього хлібу. А якщо механічні бактерії – на ймення їм нанороботи – почуватимуться у неорганічному середовищі як на власному подвір'ї, сумлінно та слухняно виконуючи нашу волю, ми отримаємо казкові можливості.
        Варто з'явитися машинам, котрі здатні і працювати, і створювати свої копії, людство повернеться до натурального господарства, хоча на принципово новому рівні. Рівень зміниться, люди залишаться тими ж… Хоча є надія на покращення. Зрештою всі вони непогані люди, от тільки життя їх трохи зіпсувало.
        Нарада почалася з обговорення питань, приречених на забуття у найближчому майбутньому. Ці люди, міркував я, нудячись на цій нараді, вони ж люди непогані. Просто ігри погані, а вони їх беззастережно прийняли. Їм так само нудно, як і мені, але за червоні прапорці вони не втечуть, як і вовки на полюванні – тобто, мається на увазі таке полювання, коли полюють на вовків. Я один тут, схоже, хто живе справою, а не захопленнями, на роботі я створюю нанороботів, з дівчиною я говорю про нанороботів, ночами мені сняться нанороботи. Та товариство, що зібралося на нараду, кого завгодно інфікує тотальною нудьгою.
        Шеф, бос, голова – як його ні назви, живе тільки від рибальні до рибальні; спіннінг у нього в сейфі – я особисто не бачив, та джерела, що заслуговують на довіру, розповіли всім – а муляж риби у нього на столі, фото риби у нього в мобільнику, а в голові у нього спокусливий образ риби.
        – По 8М3-8ВК, – нарешті почув я від шефа. Діана зреагувала миттєво:
        – Так. 8М3-8ВК… Гадаю, ця тема дала нам багато корисного досвіду, але подальше марнування сил і коштів буде абсолютно недоцільним, настав час дану роботу припинити… Негативний результат – теж результат. У мене все.
        – Дозвольте, – я підвівся. – Пару слів… Напевно, не всі присутні знають, що це таке…
        Шеф кивнув. Діана недобре зиркнувши на мене, присіла.
        – Йдеться не просто про тему, про чергову конфігурацію тощо, – почав я. – Кластерні нанороботи – це принципово новий клас наномашин. Третій клас…
        І тут усі засміялися. Усе правильно, я й сам усміхнувся. Діана скористалася нагодою, щоб перейти у наступ.
        – Винайти можна багато чого, – безпорадно, але жваво встромила вона. – Тільки який у цьому сенс?
        – Справді, який сенс? – весело підтримав її шеф. – Що нам перепаде від цього проекту?
        – Наноприбутки, – відрапортувала Діана. – І мегазбитки.
        – Наші конкуренти збанкрутують… – намагався захищатися я.
        – Але після нас, – навела неспростовний аргумент Діана.
        – Софт можна буде продавати, – підказав хтось.
        – Який софт! – Діана стріпонулася, наче подранений птах. – Кожен шалапут зуміє обійти захист, там же такий примітив…
        – Усе геніальне – просте, – відповів я, та цього разу ніхто не сміявся.
        Що я тут роблю? Марно намагаюся пояснити, що ця маленька, невидима неозброєним оком машинка є ідеальною машиною, метою та апогеєм індустріальної епохи? Епохи, якій вирок винесений давно, а мені пощастило привести його у виконання…
        – Знаєте, – я встав і виразно подивився на годинник. – Дозвольте, я піду? У мене важлива зустріч о шостій, а ви тут і без мене все вже вирішили…
        Діана ладна була кинутися на мене, шеф, ошелешений таким зухвальством, мовчки дивився на мене – німа сцена. Я не став чекати закінчення цієї сцени та спокійно вийшов. Нічого особистого, Діана непогана людина. Шеф непогана людина. Усі вони непогані люди, просто щось пояснювати їм марно. Вони у вчорашньому дні, я у післязавтрашньому. Так сталося.
        Просто Час плине швидше, ніж людям це здається.
       
         Спершу – від часів Еріка Дрекслера – вважалося, що ми створимо спочатку нанороботів-ассемблерів, а згодом, вдосталь поекспериментувавши з ними, набувши досвіду, отримаємо принципово новий клас нанороботів – реплікаторів, на два чи три порядки складніші, тобто у сто або тисячу разів більших габаритами за асемблерів. Але винайдений у тридцятих роках двадцять першого сторіччя кластерний наноробот здійснив справжню революцію. Кластерник являє собою машину, трохи завбільшки за мікроба, практично не складнішу за асемблера; однак десять-дванадцять таких нанороботів, зчепившись кінцівками, утворюють кластер, і цей кластер виконує функцію реплікатора – є фабрикою з виготовлення нових нанороботів. Механічна бактерія «розмножується», породжуючи копії себе самої.
        
        Пробач, Олю, я можу годинами розмовляти про своїх нанороботів, так само, як коли ми були малими – пригадуєш? – будь-яку розмову переводив на космос, я тоді марив космосом. Я і зараз марю Космосом. Але нанотех…
        Даруй, якщо я замість квітів і стандартних компліментів подарую тобі щось не як у людей. Я знаю, нормальні люди зазвичай приносять на побачення квіти чи там шоколадки, але ти зв'язалася з ненормальним. Попереджаю одразу.
        Чорна, матова, напівпрозора куля, трохи завменшки більярдної. Знаєш, що це?
        Це спеціальний контейнер, герметична коробочка для нанороботів. Я поцупив її сьогодні з роботи… Так, задля відвертості і повноти картини – мене завтра точно виженуть з роботи, так що ти розмовляєш не лише з ненормальним, а й із безробітним.
        У цьому контейнері – перший у світі кластер нанороботів.
        Ось воно, майбутнє людства – у мене на долоні. Хочеш його потримати?
        І повір мені – сімдесяті зараз лише починаються.





   © Copyright. All rights reserved. © Все права защищены.
   © Все права на произведения принадлежат их авторам.
Информация на сайте выложена только для ознакомления. Любое использование информации с коммерческими целями запрещено. При копировании ссылка на сайт www.fantclubcrimea.info обязательна.


Цитирование текстов возможно с установкой гиперссылки.
Крымский клуб фантастов пригашает авторов к публикации в журнале или приехать на фестиваль фантастики